Кажуть, що колись стрілки годинника на міській ратуші були зроблені з татарських стріл. І це є одним із свідчень того, що за місто часто доводилося битися: надто ласим шматочком воно було, адже стояло на перехресті кількох торгових шляхів. Місто дійсно часто переходило з рук у руки: то було у складі Галицько- Волинського князівства (1234— 1340), то Литовського (1340— 1377); то належало Угорському королівству (1377—1382), то Польському (1382—1772)... Тобто якнайтісніше пов’язане з нашою складною історією, яскравим сторінкам якої потрібно віддати данину. Тому можна було б припустити, що туристи сьогодні тут — часті гості. Однак, на жаль, нині ця колись княжа столиця, оповита давніми легендами та таємницями, — лише занедбане містечко, звідки втікає молодь і їдуть на заробітки дорослі. Сім років бився міський голова Іван Калиш над тим, щоб привернути до Белза увагу. Із заздрістю повертав голову до Жовкви, історію якої таки вшанували, відсвяткувавши 600-ту річницю Магдебурзького права. А Белз те право отримував аж двічі: у 1377-му та 1509-му! І добився таки свого голова: спочатку у 2001-му році набрала чинності урядова постанова про надання Белзу статусу історико-культурного заповідника, а пізніше за розпорядженням Кабміну під номером 235 від 7 липня 2005 року було виділено з державного бюджету майже вісім мільйонів гривень для підготовки святкування 1000-літнього ювілею міста. І нині можна плекати надію (а Калиш не лише сподівається, а й впевнений, і тою впевненістю усіх мешканців заразив), що стане з часом Белз туристичною Меккою, куди з усіх усюд поспішатимуть прочани та звичайні туристи. І тим самим завдадуть усім жителям міста клопотів — радісних клопотів, які даруватимуть роботу, а з нею й гідне життя.

А святкування ювілею таки вдалося! Гості з’їхалися з Польщі, Ізраїля, усіх навколишніх містечок України. Козаки у святкових строях ходили, музика та співи звеселяли серце. І, незважаючи на мороз, ціла площа міська була заповнена — до ночі тут походжали люди, що вітали один одного, згадували старі часи і часом навіть... «здригалися».

ІКОНА ПОВЕРТАЄТЬСЯ

Перший Белзький князь Всеволод Мстиславович (1180— 1195) був відважним та твердим, не поступаючись у цьому старшому братові Романові. Між ними існували складні, як тепер кажуть, майнові стосунки, а перед смертю Всеволод постригся в ченці. Його син і наступник Олександр Всеволодович, одружений на доньці київського князя Володимира, займав Белзький престол кілька разів. Він був вправним політиком і водночас інтриганом, намагався оволодіти Володимирським князівством, а при нагоді — й Галицькою землею. Історики вважають, що своє життя він закінчив у в’язниці, куди його посадив Данило Романович.

Після отруєння Юрія II Болеслава у 1340 році Галичина стала об’єктом боротьби між Угорщиною, Польщею та Литвою. Зокрема польський король Казимир II Великий відновив свою умову з угорським королем Людвігом (Ларошем) і, як пише Михайло Грушевський, «випросив грошей від папи і силувався разом з угорським королем Людовіком підбити собі хоч би Белзько-Холмські землі. Кілька походів робив він для сього, та мало звісток маємо про них. Найбільш визначилася облога Белза 1352 р. ...Людовік, стративши охоту до дальшої війни, покинув Казимира; той мусів також вертатися ні з чим...». Ворогів відбили, але саме тоді Белз утратив свою реліквію — чудотворну ікону Богородиці.

Історія цього образу Божої матері з Белза сягає перших століть християнства. У наш час, як вважають історики, неможливо відділити вивірені факти від численних легенд, з нею пов’язаних. Ікону вважають твором, написаним євангелістом Лукою. Ніби Пречиста Діва дала списати апостолу Луці, майстерному іконописцеві, кілька своїх зображень. Побачивши своє зображення на іконах вона сказала: «Благодать Народженного від Мене та Моя з цими іконами так буде».

Коли ікона потрапила до України, достеменно не відомо. Є версія, що її у Х столітті привезла до Києва разом із своїм посагом Анна, сестра візантійських імператорів Костянтина та Василія, яка була одружена з Володимиром Великим. Князь Володимир Великий наказав установити ікону в церкві Богородиці Десятинної — першій мурованій церкві Києва. Тут вона знаходилася до 1240-го року, а в часи татарської навали була таємно вивезена до невеличкого князівського міста Белз.

Інша версія вказує на другу половину ХII ст., коли в Галицькій землі перебували два візантійських імператора-вигнанці — Андронік Комнін та Олексій Ател. Вони могли передати ікону в дар галицьким князям, які надали їм притулок.

Якось, оглядаючи коштовності Белзького замку, князь Владислав Опільський, який отримав ці землі у володіння від короля Людовіка, «наново відкрив (так пише хроніст) красу ікони євангеліста Луки». Згодом, під час облоги Белза татарами, Владислав наказав поставити ікону на мурі замку. Одна з татарських стріл поцілила в образ, і з рани на шиї Богородиці потекла кров, а на татар у цю ж хвилину опустилася імла. Вони підняли зброю один на одного і погинули під стінами Белза.

Тоді князь замислився над тим, щоб перенести ікону до безпечнішого місця. Поклавши ікону до скрині й зложивши інші скарби, Владислав хотів вирушити у далекий похід, але двічі коні не змогли зрушити з місця. Тієї ж ночі князю було видіння: небесний голос повелів йому перенести образ на Ясну Гору і заснувати на ній монастир. Тільки після відповідної обітниці князя обоз зміг вирушити на захід. У монастир на Ясній горі Владислав запросив католицьких монахів ордену паулінів і передав їм чудотворну ікону. Сьогодні образ Ченстоховської Божої Матері є найбільш популярною й шанованою чудотворною іконою у Польщі. Маловідомим навіть у Польщі є факт, що ця ікона у ХII-ХIV ст. знаходилася на землях Галицько-Волинського князівства, у тому числі й у княжому місті Белз. Щоправда, Белз нині отримав цей образ. 11 грудня у костьолі села Долгобишув Грубешівського повіту (Польща) відбулася урочиста передача копії Ченстоховської (Белзької) ікони Богородиці (цього місто добивалося багато років). Тепер вона назавжди залишиться в церкві святого Миколая (УПЦ Київського патріархату) і допомагатиме мешканцям Белза долати всі життєві негаразди, буде з ними у свята й у будні.

МІСТЕЧКО «ПОВЕРНУЛИ» ПОРОЖНІМ

Просто не віриться, що тепер у місті мало що виробляють, а бюджет його є мізерним. Адже у часи Середньовіччя в Белзі два рази на рік проводились великі ярмарки. Місто того часу славилося виробами шевців, ткачів, бондарів, ковалів. Вважалося, що найкращі шабельники та мечники мешкають у Львові та Белзі. Від 1460-их років у місті вже утворили два цехи місцеві мешканці українські та приїжджі католики. Загалом, вивчаючи історію можна лише дивуватися, які колосальні пільги надавали можновладці містам, якщо хотіли, щоб вони розвивалися, як широко діяло самоврядування, які величезні повноваження мав виборний магістрат на чолі з бургомістром та війтом. Приміром, для Белза найважливішим привілеєм було «складування солі». Це давало місту монополію на торгівлю сіллю у північно- західній частині Русі та за її межами і служило серйозною статтею прибутку. Магістрат Белза мав також привілеї на збирання мита за проїзд через Солокію — «мостове», на варіння меду та виготовлення і збут міцних напоїв. Наприкінці ХV століття місто отримало право вирубки дерев у лісах на території староства. Привілеєм від 10 листопада 1509 року Белзу повторно надано Магдебурзьке право із звільненням на деякий час від податків, із дозволом на проведення ярмарків та торгів. У 1512 році король Сигізмунд I підтверджує звільнення міста і передмістя від видатків у королівську казну, а роком пізніше дозволяє мати воскобійню. Пізніше, у 1532-му Белз отримує право збору мита з купців, які переїжджають через місто, а у 1546-му король Сигізмунд Август надає Белзу право збирати королівське мито від продажу зерна — так зване помірне. У цей період вирувало активне громадське життя. Діяли школи, монастирі, цехи. З міста родом вийшов відомий учений — академік Краківського університету Якоб з Белза (1453р.).

Однак не можна стверджувати, що доля завжди була ласкавою до Белза. Його знищували війни і пожежі, але воно знову відроджувалося можливо тому, що демонструвало демократизм та толерантність. У 1665 році у зв’язку із занепадом міста мешканці юдейської віри отримали рівні права з римо- католиками, їм дозволено будувати будинки на території міста. З цього часу в Белзі постійно росла частка єврейського населення. А загалом аж до другої світової війни тут мешкали українці, євреї та поляки.

Під час першої світової війни місто зазнало значних руйнувань. У січні-лютому 1919 року тут пройшли запеклі бої за місто між частинами УГА та польськими військами. На цвинтарі Белза у восьми братських могилах поховано більше 100 полеглих вояків УГА. А перед другою світовою війною населення міста складало сім тисяч мешканців, з яких 40 відсотків припадали на єврейську громаду. У місті діяли невеликі промислові підприємства — цегельня, оліярня, електростанція, тартак, фабрика щіток. І, звичайно, у місті вміли торгувати, тут завжди можна було знайти товари на будь-який смак! У ті часи містечко прославив шлягер «Штейтеле Белз», який і до нині належить до найвідоміших у світі єврейських мелодій.

— До війни, — згадує Мирослава Федоришин, — ми мешкали біля самої центральної площі Белза. Усе проходило повз наші очі, — як жителі відзначали свята, як товаришували. Завжди всі знали, хто захворів, а хто збирається одружитися...Звичайно, родина тому не сприяла, але й не робили з того трагедії, якщо молоді люди різних національностей одружувалися. Тому чимало сімей були змішаними. Борони Боже, щоб хтось на єврейське свято працював, так само євреї, поляки шанували наші свята. Діти ласували смаколиками незалежно від національності, прийнято було пригощати один одного. А потім почалися страшні часи: німці вивезли євреїв у відомий концтабір «Белжець», де газом знищували людей. Рятувати євреїв боялися, бо фашисти могли прийти і розстріляти всю родину... А для нас почалися депортації за депортаціями...

Спочатку внаслідок пакту Молотова — Ріббентропа містечко опинилося на німецькій стороні, адже вздовж річки Солокії проліг кордон між СРСР та Генеральною губернією III Рейху. А після війни Белз опинився на території Польщі. Майже все українське населення містечка та навколишніх сіл було вивезене до УРСР, а тих, хто хотів уникнути репатріації, виселили поляки у 1947 році під час операції «Вісла».

У 1951 році на основі договору між СРСР та Польщею Белз, Угнів, Варяж, Кристинопіль обміняли на район Устрик Долішніх. Містечка передавалися порожніми — усі поляки були виселені, його знову заселяли мешканці сіл Галичини та переселенці з інших районів СРСР. Тому сьогодні можна стверджувати, що корінних жителів у місті залишилося дуже мало. Євреїв, приміром мешкає сьогодні лише двоє. Однак, саме єврейська громада з діаспори збудувала тут невеличкий готель, у якому місто приймає чимало туристів, які прагнуть відвідати колишній релігійний центр юдейської релігії. Адже саме тут колись оселився чудотворний хасидський цадик Шолом Роках. Від того часу звання цадиків передавалось у родині Рокахів від батька до сина, а до міста з’їжджалися хасиди. Що сьогодні вони можуть оглянути? Якщо снаряди Другої світової зробили руїнами Велику синагогу, Бет Мідраш та Талмуд Тори, то за радянських часів їх розібрали вщент. На місці Великої синагоги — пустир та спортивний майданчик середньої школи. Єдиними вцілілими пам’ятниками гебрайської культури в Белзі є споруда колишньої мокви, реконструйований (після І світової війни) будинок молитовного товариства Ішре Лев та окописько у Люблінському передмісті, де фрагментарно збереглося декілька маців. Однак і це, на думку єврейської громади, — серйозні підстави, щоб відновити Белз найближчим часом. Синагога, ритуальні бані і мідви відбудовуються.

У ПОШУКАХ ЗОЛОТИХ КОНЕЙ

А що планується зробити у місті державним коштом? На найбільш очікуване для жителів Белза — газифікацію — було виділено чотири мільйони гривень. Продовжуються і роботи з оновлення каналізаційних мереж. Скеровані кошти і на відновлення історичної забудови, для проведення робіт з відновлення інфраструктури. Майже 850 тисяч пішло на відновлення будинків, пам’яток архітектури у центральній частині міста.

— Щоправда затримка з коштами, — говорить Іван Калиш, — сповільнила здійснення чималої кількості запланованих робіт. Розпорядження Кабміну було в липні, а відповідні урядові постанови навздогін розпорядженню продовжували виходити й у вересні місяці. Але ми тішимось і тим, бо основні роботи нам вдалося зробити. Місто нині освітлене. Крім того, відновили за кошти «Нафтогазу України» (півтора мільйони пішло) Маріїнську каплицю, де встановлено образ Матері Божої, переданий з Польщі. Відновлено міську ратушу, доведені до ладу зовнішні фасади у центральній частині міста.

Із запланованих 19,5 мільйонів, які були виділені для проведення робіт по підготовці святкування днів міста, за рахунок коштів місцевих бюджетів, за рахунок меценатів і різних підприємств і організацій освоєно більше, ніж планувалося. Спрацювали не лише держбюджет, Кабмін, а й місцеві органи самоврядуваннія. Львівщина допомагала нам, чим могла. Однак найприємніше для мене те, що у зв’язку із великою кількістю будівельних робіт вже ніхто із мешканців не поїхав на заробітки, маю на увазі чоловіче населення. Я думаю, що наступного року роботи продовжаться, «Укрреставрація» створила тут у Белзі свій філіал, який буде займатися виключно реставраційними роботами. І це теж будуть немалі обсяги. Розумію, що для жінок роботи поки що немає, бо підприємства стоять. Сподіваємось, що у майбутньому, коли місто, можливо, стане туристичною Меккою, знайдеться й їм робота.

— А скільки мешканців нараховує сьогодні містечко?

— Населення Белза нараховує усього близько трьох тисяч. Однак не дивуйтеся, я знаю місто у Польщі — Казімеж Гурний біля Варшави, із населенням дві тисячі, але воно на рік приймає майже мільйон туристів! До того ж є відповідне доручення Президента України про початок будівництва митного переходу в Белзі, це теж дасть поштовх для розвитку княжого міста. Та найбільше все ж таки ми розраховуємо на розвиток прочанського туризму, адже на рік місто приймає не менше 10 тисяч євреїв, вони приїжджають на могили своїх цадиків. Крім того, все активніше приїжджають польські туристи. Загалом пам’яток архітектури у місті близько 60, з них п’ять — національного значення. Це комплекс домініканців із церквою святого Миколая, комплекс домініканок, дерев’яна церква із каплицею, церква на Замочку й аріянська вежа.

Треба підкреслити, що до активних прибічників мера можна долучити археологів, які щороку влітку працюють у Белзі й все знаходять і знаходять дивовижні й коштовні речі. Уже можна обладнати цілий музей: адже кожен культурний шар, кожен сантиметр грунту дарує новий матеріал для вивчення. Два роки тому знайшли студенти-археологи з Дрогобицкого університету скарб з монетами. А серед них — вісім монет, що датуються 1380-им роком, тобто часами правління королеви Ядвіги. Таких монет не знаходили ще ніколи. На Замочку відкопали старовинні дерев’яні будівлі з білосніжною долівкою, що теж є дуже цікавою знахідкою. А скільки дивовижної кераміки вже знайдено! Та мешканці Белзу все підбурюють археологів: а коней золотих не знайшли? Адже існує легенда, що в середині ХVIII століття євреї, які тут мешкали, заховали десь золоту карету із золотими кіньми, і вона й досі чекає свого часу. Археологи жартують: наразі знайшли лише залізні підкови. Але шукати й далі будемо! Мусимо ще багато чого знайти!